П'ятниця 18 серпня 2017

Салий Иван 2007Іван Миколайович Салій протягом багатьох років працював у Києві, пройшов шлях від звичайного інженера до керівника столиці, політика, громадського діяча. Великий життєвий досвід, знайомство з прихованими сторонами життя мегаполісу, активна громадянська позиція спонукають Івана Миколайовича до постійного пошуку нових шляхів розвитку. Нещодавно він почав співпрацювати з Асоціацією «Європейський Київ», а відтак зрозуміла зацікавленість «Громадянського Корпусу», який віднедавна входить до цієї асоціації, діяльністю та поглядами Івана Салія. Пропонуємо Вашій увазі невелику розмову-роздум щодо нелегкого шляху Києва до європейськості та стосовно визначних постатей міста.

Наука: головна мета дослідження – Київ

Київ з студентських часів став основою мого життя, предметом наукового дослідження, яке вилилося у дисертацію «Розвиток управління соціально-економічним комплексом крупного міста (на прикладі Києва)», де запропоновано ресурсну модель управлінням Києвом, структуру влади в місті Києві, яку до сьогодні частково реалізовано на практиці.

Протягом тривалого часу, вивчаючи проблематику розвитку міста, я видав кілька книжок. Вони пов’язані вже з дослідженням діяльності керівників Києва, видатних постатей у місті.

Крім такого, уже з чисто наукового підходу, я опрацював і видав великі роботи, фактично посібник «Муніципальна власність» та «Урбанізація в Україні: соціальні та управлінські аспекти» для майбутніх депутатів і мерів. Україна, виявляється, навіть за європейськими стандартами досить урбанізована держава. У нас понад 75% міського населення. І це треба було дослідити по регіонах. Головний висновок виходить такий: Київ має розвиватися як агломерація. Щоправда, донести таку істину до міських та державних керівників поки що не дуже вдається. Тим часом виявляється, що світова цивілізація сьогодні розвивається передусім у містах, в агломераціях. Скажімо, центральне місто і територія у 50 км навколо нього повинні мати єдині органи управління, а не так, як зараз – обласна адміністрація, обласний центр та область, а Київ – як острів, як айсберг. Люди на цій відстані кожного дня мають стосунки з центральним містом, у даному випадку – їздять на роботу або в культурних потребах.

Результат моїх досліджень полягає у наступному. Місто Київ, Київська область повинні мати єдиного губернатора, мати систему управління таку, як в Осло, або в інших містах. Її суть полягає в наступному: Київрада і Київська обласна рада створюють спільну групу з депутатів, які на регулярній основі, раз у два тижні, розглядають проблеми розвитку двох регіонів разом. І під ними повинно бути кілька таких комунальних спільних підприємств, які розвивають економіку перш за все цього регіону. Це дуже важливо.

Наведу приклад Бортничів. Задайте питання: а де Боярка? Боярка – там, далеко на правому березі, Бортничі – теж далеко на лівому березі. Чому все, що тече звідти, перекачуємо в Бортничі? Це було би правильно, коли місто невелике. У Києві таких «Бортничів» повинно бути 3-4 мінімум. Це як один з напрямків моїх роздумів. Не кажу вже, що й питання транспорту – це моя тема, і європейський досвід тут я вивчаю. І будівництво – це теж мій обов’язок як Президента Всеукраїнської спілки виробників будматеріалів та Голови Київської муніципальної асамблеї.

Партійна робота: господарча діяльність

За часів Радянського Союзу я був партійцем, «промисловцем» – весь час відповідав за промисловість, будівництво і транспорт. Тоді таку господарську діяльність ховали під словами «ідейний вплив» та кадрову роботу.

І найкраще мені було в житті, коли я в обідній час Контрактовою площею ходив і пишався скільки у мене баштових кранів навколо додається. Я тоді радів з того. Однак треба було виконувати плани, тоді були обов’язкові зобов’язання їх перевиконати, обов’язкові об’єкти і їх потрібно було здавати будь – що. Це привчало працювати на результат в тих умовах, спонукало мати широкий профіль та світогляд.

Справа в тому, що я прийшов з «Ленінської Кузні» (там кораблі будували), був на «Торгмаші» (там автомати для газводи, пива або перші в Радянському Союзі розмінники виготовляли), а вже на Подолі і в місті Києві була промисловість всіх видів – і хімія, і легка промисловість, і машинобудування всіх видів. І це треба було розуміти
і опановувати. Тобто, це був для мене великий стимул або мотивація з опанування всього промислового комплексу Києва. Я дійсно бував на багатьох підприємствах Києва, практично на всіх великих.

Висновок який? Ми ж хочемо жити як в Європі або як в Швейцарії, і кажемо, що
«у Києві, у великому місті послуги повинні посідати 75 % і більше, у нас вже як в Європі». Однак, за рівнем продуктивних сил ми до споживання послуг й не доросли. Нам дійсно треба, щоб послуги надавали якісні і споживали масштабно. Треба, щоб люди мали, чим їх оплачувати. Для цього вони на сьогоднішній день в економіці, в будівництві і промисловості повинні заробити кошти, а потім вже на послугах – торгових, побутових, будь-яких – їх  витрачати.

Послуги – це стратегічно правильно, однак базою для них повинна бути реальна економіка. А цього ніхто не розуміє, ніхто про це не говорить. Місто відтак розвиватися не буде. Ми не можемо на МАФах, на парковках, на рекламі про які тільки й говорять керівники міста, розвиватися. Для того, щоб у МАФах хтось щось купив, потрібні кошти. Їх же не МАФи заробляють? І по-друге, де торгують вітчизняною продукцією найчастіше? Тобто треба відповісти на такі питання. Тому я, коли аналізую поглиблено місто Київ і його економіку, мушу вам сказати, що у нас, на жаль, перекіс – в будівництві в Києві зайнято сьогодні вдвічі менше, ніж раніше, в промисловості замість 450 тисяч
зайнято 120-150 тисяч, а в торгівлі, обслуговуванні – шиномонтажі і та ін., всіх цих видах – 320 тисяч.

Люди, які працюють в обслуговуванні, не мають станків з ЧПУ, у них фондоозброєність менша, у них продуктивність менша, вони не виготовляють продукцію на експорт. Або просто не виготовляють реальну продукцію. Тобто ми стоїмо перед стратегічним осмисленням своєї ролі як столиці, і власне як крупного міста в Європі.

Я давно дійшов висновку, що господарник чи інженер може стати політиком, може стати гуманітарієм, вивчити політологію, самоврядування. А от жоден гуманітарій ще
не став інженером. Рекомендую усім – юристам, менеджерам – розпочинати освіту
з інженерної підготовки. Коли людина має інженерну підготовку, вона більш реально бачить хибні і вірні напрямки, менш страждає від популізму.

Довершеність слова та постаті Києва

Що стосується літератури та телепроектів: я написав в останній книжці, що не збираюся змагатися з Булгаковим або ж домагатися довершеності слова. У мене немає саме художньої мети. Господарників вірно критикують за можливо низькі їх обрії.
Все ж господарник повинен мати масштабний світогляд, бачити і політичну складову своєї діяльності, і соціальну (тепер це називається «соціальна відповідальність бізнесу»), він має просто бути активним громадянином – тоді результати будуть кращими.

У мене бажання опанувати та поглиблювати знання проблематики Києва реалізувалось у створенні 18 телефільмів про мерів міста Києва і про видатних людей, таких, як видатного метробудівця Петренко Володимир Іванович або Орленко Микола Іванович, видатного реставратора, Героїв України, будівничих Києва.

Я потрапляв в серйозну ситуацію, оскільки на тих посадах того часу був заступником у Олександра Омельченка. Я лише заступник, і беру інтерв’ю як тележурналіст. А тележурналіст, якщо не підготовлений, то теми не буде. Якось мені сказав знайомий тележурналіст: «Іване Миколайовичу, Ви напишіть питання, я їх буду ставити герою, потужним мерам Києва: Валентину Арсентійовичу Згурському або Володимиру Олексійовичу Гусєву». Я дійсно це спробував, потім відчув – так невірно. Я рівновелика фігура, у всякому разі я так себе налаштував, і вони зі мною вели бесіду як з рівним. Це було визнанням, бо ті питання, що я їм ставив, були адекватні тематиці.

По-друге, я не біографію писав і нікого не хвалив. Ставив лише основне питання:
«як ти прийшов до посади»? Найчастіше це були такі «перевороти», як
Омельченко – Косаківський, найчастіше знімали когось незаслужено.

Наступним було таке дослідження – «а ким ти став, як з тобою повелись, коли усунули від посади»? Ви знаєте, наскільки це повчально? Коли мене усунули з посади, виявилось: ти один на все місто! Фільми двічі показувала ТРК «Київ», і негативних відгуків не було, на базі них я потім зробив книжку. Вчинив, фактично, як Дмитро Гордон.

Потім вийшли інші книжки. Перші з них, мушу сказати, мені допомагали частково писати, було незручно, що інші розумніші за мене. Бо як я кажу багато – вони скоротять, або як я кажу коротко – то вони розширять. Тому останні вже роботи я виконував сам.
Я і автор, і редактор. І нікому не дозволяю змінювати акценти, бо пишу про сучасників. Про Бориса Олійника, про Павла Лазаренка. Пишу про Януковича, про Кучму.

І я вручаю книжку з розділом про Ющенка – Ющенку. Я вручаю книжку про Кучму – Кучмі. І всім, кому можу. Ніхто ще до суду не подав. Там нікому немає компліментів.
У мене є цифра, факт і дата. Єдине, що у деяких випадках мені доводиться самому написати за Омельченка (бо під диктофон не хоче), за Черновецького (він далеко), ну а Герега і Попов –  я просто вражаю,  це вже неприпустимо, що вони змусили мене за них написати. Бо президенти, так – вони під диктофон не можуть. Але інші?
Це індивідуальна така бесіда під диктофон. Потім я опрацьовую, додаю якісь підтверджуючі матеріали.

Наприклад, Валентин Арсентійович Згурський – мені цікавий був його стиль роботи, цікава його діяльність під час Чорнобиля, цікава його школа підтримувати контакти з центральною владою. В інших – інші питання.

Я вибирав в особі кожного героя доленосні питання. От О.І. Давидов – 16 років керував містом. Для нього Куренівська трагедія була особистою трагедією. Це ж на Подолі було – мені, як першому секретареві, ніхто не говорив що це таке. Це була тема закрита. Я їздив до архівів вивчати Куренівську трагедію, шукав твори – все досліджувалося дуже серйозно. Але головне, люди не забули, увічнили пам'ять жертв біля трамвайного депо раніше і ініціативно, бо партійне. Нове керівництво просто нічого про трагедію не згадували, вважаючи це недоречним.

У мене виходять не стільки художні твори, скільки аналітична, популяризаторська така діяльність з питань Києва для Киян і майбутньої Київської влади.

Київ – європейське місто?

У 1992 році, коли я керував Києвом, у нас була молода команда «різночинців»: з неї вийшли такі відомі діячі, як Прем’єр – міністр України – Юрій Єхануров, Народний депутат України, голова КМДА – Володимир Бондаренко. Ми всі були новобранцями, «новою командою». Ми тоді оголосили Київ європейським містом, бо за Радянського Союзу столиці УРСР була закрита співпраця з будь-якими столицями. У нас були такі, зовсім не столичні міста – побратими, як  Торонто, Кіото, Лейпциг, Краків. Ми тоді оголосили себе столичним містом, і намагалися, щоб нас європейські столиці визнавали та впізнавали, самостійно ініціювали перші ознайомчі поїздки в столичні міста Європи для вивчення досвіду їх роботи.

До сьогодні дане питання актуальне. Тому я був присутнім на зборах Асоціації «Європейський Київ», послухав ініціаторів ідеї. Вона мене надихає, я її
із задоволенням підтримую. Один з варіантів, який ми повинні розробляти – це щоб бути європейським містом, треба мати європейську владу – ефективну, не корумповану
і відкриту. Скажімо, бюджет міста надсилається до кожної сім’ї, а також звіт про роботу,
а не десь там приховується. Потрібно також зробити відкритий доступ до мерії –
не треба, щоб хтось її захищав. Я запропонував їм всім підтримати ідею територіальної громади як органу, який делегував свої повноваження на виборах меру і депутатам Київради. Але депутати Київради повинні бути під контролем територіальної громади. Відповідно до статуту, який у нас є, тисяча громадян змушує Київраду і мера розглянути те чи інше їхнє звернення. Тобто механізм є, він відпрацьований, треба лише відродити столичну місію. «Європейський Київ» – цього ж поки ніхто не проголосив в Україні.
А Київ насправді втрачає столичну місію.

По-друге, я вважаю, що це допоможе відродити будівництво інфраструктурних об’єктів, реконструкцію житла, термомодернізацію житла, і, звичайно, боротися з заторами і проблемами транспорту.

Я скоріше за все буду допомагати порадами, якщо новій владі потрібне буде моє бачення або мій досвід. Це залежить від них, а незалежно від них я веду активний діалог з киянами, його численними громадськими організаціями, центральною владою (додаток: Звернення до Президента України П.О. Порошенка та Прем’єр – міністра України        А.П. Яценюка).

МАФи: проблема – в людях

Я почитав журнали «Громадянського Корпусу», там багато фотографій з одними обличчями. Вважаю, що тема у нас гіпертрофована.

Що таке проблема МАФів? Вожді не розуміють, що проблема не в самих МАФах,
а в людях. Навіщо ви зносите ці споруди? Ви ж точно знаєте, хто є власником мереж! Викликайте власника і вирішуйте з ним це цивілізовано. Адже люди, які там працюють, вони залишаться без роботи. Ви куди їх хочете подіти?

Ми повинні замість МАФів побудувати сучасні торгівельні площі, люди
із задоволенням будуть мати і більший комфорт, і більші доходи.

Я проти такої бездумної, адміністративної, лише на публіку, боротьби, тому що в цьому випадку одні МАФи змінюються іншими.

І, по-друге, звичайно, МАФи треба звільнити від корупції. Тампрацівники незахищені. У них права «пташині», і тому щомісяця хтось приходить і говорить:
«щоб ти, пташка, тут сиділа і літала, треба платити». До того ж це не лише МАФи –
і в підземних переходах, і де завгодно. Не треба боротися, а треба просто взяти і вирішити.

Партія «УДАР» В.Кличка по корупції навколо станцій метро, коло зупинок транспорту, дійсно, треба звільнити? Навряд. Тут потоки і послуги людям. Нормативи розміщення, які було запропоновано – треба їх публічно, широко і із співчуттям обговорити. Головархітектура запропонувала, запропонували громадські активісти, але їх рішення неприйнятні у повній мірі. Однак це може бути підставою для консенсусного рішення. Бо є одна позиція й інша. Єдине що – треба мати позицію. Життя це доводить. Якщо відсутня визначена позиція, то врешті погано стає всім. 

Додати коментар

Захисний код
Оновити